Скандинавська мрія: скітур за Полярним Колом

Мрія.

Ось що рухає людьми.

Ми мріємо. І те, про що ми мріємо сьогодні, стає реальністю вже завтра.

Інколи ми не так вже й хочемо цього, і воно все одно стається.

Погостювати в Норвегії я мріяв ще школярем, – тоді я читав про відважних вікінгів, і коли ми з друзями «рубалися на мечах», неодмінно кричав: «Вальгалла!»

Пізніше я виріс, і мене манили вже не легендарні вояки на дракарах посеред фйордів, а самі фйорди. А ще більше – гори над ними. Скелясті, чорні, містичні фйорди в часи школи вкарбувалися в пам’ять з полотен улюбленого Теодора Кіттельсена. Культура, така далека від моїх рідних гуцулів, і водночас така нам близька.

Як все почалося?

Влітку 2016 року смс про зарахування заробітньої плати від Wilderness Travel зійшлося в часі із пропозицією екшн-фотографа та мандрівника, амбасадора The North Face Ukraine Вероніки Верлан поїхати взимку в Норвегію. При чому поїхати не на південь або в центр, а на північ, аж до загадкового місця на мапі під назвою A. Фактично, об’єктом наших відвідин повинні були стати Лофотени – скелясті острови за Полярним Колом.

Спонтанні рішення – вірні рішення, і на початку вересня я став щасливим власником авіаквитка Бухарест–Осло–Бухарест на другу половину лютого, вартістю 150 доларів. Насправді, на квитку можна було зекономити, купивши його за два місяці до поїздки вдвічі дешевше, але кортіло купити його вже, щоб лічити місяці, тижні і дні до поїздки.

Фактично, в вересні і було сформоване ядро команди: Вероніка, яка ініціювала поїздку, два кращі телемаркери України – Олексій Дума та Олексій Страшко, і скромний гід-фрілансер, Богдан Фаштрига. Тобто я :)

Періодично плани приєднатися до поїздки з’являлися ще в декількох людей, але вони так і залишилися планами. Натомість, ми почали активно флудити в фейсбучному чатику і готуватися до поїздки. Вивчати локації, логістику, маршрути. В цьому нам пощастило з математичним складом розуму Вероніки і восьмирічним досвідом подорожей Норвегією Олексія Думи.

Враховуючи, що в нашому розпорядженні було 14 днів (13-27 лютого), ми вирішили не гаяти час на півдні країни, і прямувати відразу в Bude (Бодьо, Буде – хто як хотів, так і говорив :), щоб бути ближче до островів і спіймати найкращий сніг. Тому ми купили залізничні квитки Осло–Будьо–Осло, як тільки вони з’явилися в продажі, і обійшлися вони нам у ще 150 доларів.
В січні-лютому я багато працював, напередодні моєї поїздки в мандрівку їздили батьки, тому час, коли прийшла пора пакувати валізи, застав мене досить несподівано. Логістику ми з Веронікою продумали трішки дивно, але досить комфортно: я їхав своїм авто спочатку в Кишинів, потім разом з Веронікою в Бухарест, де ми машину залишали, і звідки летіли.

Дорога була досить легкою, кордони проходилися дуже просто, і ми незчулися, як опинилися в нашого румунського друга, крутого шкіпера і просто чудового хлопця, Олега Маргіни. Дружина Олега Аліса приготувала нам неймовірно теплий прийом, а сам Олег відвіз нас вранці до аеропорту, і провів там, доки зміг. В нас з собою було по наплічнику, і валіза Вероніки з нашим спорядженням по кличці Валєра. При зважуванні виявилося, що Валєра важить як анорексичний юнак – не мало, не багато, 44 кілограми. Мені довелося добряче помучитися, щоб затягнути цю мертву повію спочатку в машину, а потім ми вже всією командою тягали його по всіх потягах, автомобілях, автобусах та кораблях. До слова, максимальна допустима вага Валєри – 32 кілограми, тому частину речей при зважуванні ми хаотично перекинули в наші наплічники. А по аеропорту та літаку я гордо ходив у своїх мегаважких лижних черевиках dalbello krypton cross. Сміялися всі, крім мене – задоволення спірне, але в цілому, не заборонене.

Ласкаво просимо до Норвегії

В літаку вдалося трішки поспати, і ось ми вже в неочікувано сонячній Норвегії.

Безкоштовний автобус привіз нас з Веронікою на залізничну станцію поруч з аеропортом, і ми підсіли в потяг до Олексіїв, або як ми лагідно їх називали, Льош. Льоші вже були з Джеймсоном, тож доба в дорозі до Бодьо (більше тисячі кілометрів!) видалася не такою довгою, як очікувалося. На пересадках в центрі Осло та Тронхеймі вдалося навіть влаштувати бліц-екскурси довкола вокзалів у пошуках дешевої їжі. Звісно, ми нічого дешевого не знайшли. Яйця по євро за штуку, молоко по 3-4 за літру. Дякуючи організаторським здібностям Олексія Думи, вся необхідна їжа в нас була з собою, і максимум, що нам довелося докуповувати – це шоколадна паста, печиво «Марія» та місцевий сир.

Приїзд в Буді і перші норвезькі пригоди

Ранок в Будьо був похмурим і дощовим. Погода продемонструвала нам відсутність снігу біля моря і сумну перспективу його присутності на островах. Прогнози теж не віщували нічого доброго на ближчі п’ять днів. Радісною новиною було те, що нам вдалося орендувати хороше авто на 12 днів за смішною, як для Норвегії ціною – 555 євро! Wizz Air, як виявилося, мав спеціальні програми лояльності для своїх клієнтів, і ми ними вдало скористалися.

Докупивши ще продуктів, ми вирушили в напрямку островів, і Норвегія полонила мене просто відразу. Безкінечні фйорди, пологі і круті схили гір, дрімучі ліси, бистрі ріки, звивисті дороги, мости і тунелі, - всього цього було стільки, що очі просто не встигали слідкувати за чимось одним! Ось так, з відкритими ротами ми і добралися до першої нашої ночівлі в околицях села Ульсвахке. Рорбу (рибацька хижина) в кемпінгу, де ми заночували, обійшлося нам в 400 норвезьких крон. Нам ця ціна видалася дорогуватою (50 євро на чотирьох), але пізніше з’ясувалося, що це рорбу стало найдешевшим у всій поїздці. До слова, мандрівка планувалася, як серія закидок зі спорядженням на різні споти, з ночівлями пріоритетно в наметах. Забігаючи вперед, зазначу, що ночівель в наметах у нас було аж дві.

Рорбу зазвичай виглядали дуже компактно – однокімнатний будиночок розміром 3х3 – 4х4 метри, з двома двохповерховими ліжками, столиком з чотирьма стільцями, мінікухнею та місцем для речей. Всі рорбу обігрівалися, але білизна не входила у вартість. Тому ми спали у спальних мішках. Душові кімнати та туалети зазвичай знаходилися в цетральних будівлях кемпінгів, тому доводилося човгати туди-сюди по грязюці або снігу. Інколи ми були єдиними гостями кемпінгу, а в деяких гостювали навіть без відома господарів.

Другий день Шляху на Північ

Друга ніч в шляху на Північ (#waytonorth) була буквально вистражданою. В той день у нас була невелика паромна переправа між фйордами, дорогою з Фауске до Нарвіка. До прибуття парому ми встигли трішки порибалити, і у більшого Льоші зійшла перша велика риба, - все узбережжя Норвегії є місцем для безперешкодної рибної ловлі. Натомість, щоб рибалити в ріках та озерах потрібно купити ліцензію на пошті та отримати дозвіл від комуни. Саме тому ми й рибалили виключно з берега. Після переправи ми довго фотографувалися в кущах афин, ой, чорниці тобто. А потім дозаправилися в Нарвіку, і ретельно відфотографували книгу «Скітур на Лофотенах» за 58, здається, євро. Ми вирішили скористатися ось цим довколакарпатським лайфхаком. І, пооблизуючись на ціни в алкогольному магазині (а з алкоголем там суворо), ми продовжили Шлях на Північ. Звісно, як будь-який автомобіліст, я високо оцінив наш Ford Mondeo – при дуже халявній ціні, це був чудовий, мегабезпечний та надійний, безмежний мобільний офіс для нашого довколакарпатського десанту. Пройшов він в цій поїздці з нами 2500 км, із середніми витратами пального в межах 5.5-5.8 літрів. Машинка зекономила нам багато коштів на фоні дуже дорогої норвезької логістики, і багато часу на фоні ускладнених доріг.

Чому ускладнених? Бо, як виявилося, після снігопаду норвезькі дороги чистять. І все. Не посипають зовсім нічим. Дорога перетворюється в своєрідний каток, а скандинави їздять, слідуючи знакам. Там, де «90», вони їхатимуть в межах «90». Коли ми вперше виїхали на таку дорогу, мені, будучи не за кермом, було страшно. Але потім, кермуючи, я помітив, що авто з шипами, принаймі цей Форд, дуже важко завести в заніс або зніс. Тому при наявності бюджету така штука як прокатне авто і двоє водіїв – маст хев!

Так от, день в дорозі затягнувся, ми по мосту потрапили на острови, а житло дорогою не знаходилося, - були або закриті кемпінги, або пропозиції на Букінгу/Еірбіенбі вартістю від 1600 крон. Ми не були готовими на такі витрати, тому вирішили шукати кемпінг, доки не прийде час поставити біля дороги намет :)

Зрештою, після декількох зачинених кемпінгів, ми таки надибали один відчинений в селі Gullesfjord. Власник, як виявилося, через кілька годин виїжджав до Швейцарії на лижі (то лише ми приїхали на початку сезону, хаха), і от таки вчасним було наше прибуття.

Наступного ранку ми вирушили на північ одного з островів, до села Myre, де вдосталь наловилися риби, дощу та холоду, і вирішили скористатися гостинністю та відсутністю господаря кемпінгу, і переночувати ще одну ніч.

Погода змінюється: перша серйозна перевірка на міцність

Ну, а ранок над фйордами був сірим, вітряним, із низькими важкими хмарами, і передвісниками снігопаду – снігоочисною технікою на базі важких вантажівок. І ніщо так не видавало снігопад, як оці вантажівки, які стояли на узбіччі кожні 5-10 км, і були готові будь-якої миті виїхати на виконання своїх завдань. Неслабкий такий контраст в порівнянні із вітчизняними дорожніми службами. Ми ж вирушаємо в напрямку Тромсьо, на виїзді на материк починається снігопад, який посилюється, і товщина снігового покрову росте просто на очах.

Ми тріумфуємо, - це вірний знак того, що ми нарешті розчохлимо лижі, взуємо черевики, і, нарешті, катнем! Але й температура стрімко падає, - +4 потихеньку переходять в -4, і показник градусника Форда продовжує опускатися нижче і нижче. На вечір знову з’являється питання кемпінгів, і на пропозицію: «а давайте в наметі померзнем!» , всі радісно кричать: «тааак!».

Ми знаходимо затишну місцину на березі річки, на території кемпінгу, і ставимо два наші намети прямо посередині. В процесі облаштування табору знайомимося з веселими місцевими хлопцями, братами, які, як виявилося пізніше, працюють так званими «сноупкіперами» – вони слідкують за снігом на схилах, і дають йому оцінку. Скептично прицмокнувши, один з них заявив, що сніг свіжий і дуже небезпечний, бо температура саме перейшла через мінус. Тим часом, саме приїхав власник, - старший чоловік, сам з Фінляндії, не без чарки та прибереженої мною української цигарки (звичні людські забавки, що ж) зробив нам знижку, взявши 20 євро за використання кухні та душових, і за місця під намети.

Були розмови про форель, геополітику, скітур та майбутнє, всі оптимістичні. І навіть ніч в наметі виявилася абсолютно прийнятною в пуховому спальнику від Vsimgir та Веронікиному «наметі, здатному пережити атомну війну» The North Face. Снилася каталка. А може, форель. Вітер пробував нас перекидати, навіть із добре забитими лавинною лопатою кілками, було відчуття, ніби ми таки полетимо без скітуру, але намиет вистояв.

Вистояв, і сонячний морозний ранок із кавою та температурою довколишнього середовища -12 (сюди ще потрібно врахувати 100% норвезьку вологість і «свіжий» вітер з моря, який ми чули навіть через хребет) надихали на скітур. Катати ми вирішили спот, який нам сподобається, дорогою до Фінляндії. Одне з місць виявилося комфортним, і запаркувавшись, ми взялися до зборів.

Натомість, після мальовничого та пейзажного спуску з видом на масштабну льодовикову долину, довелося пережити такий собі шок самоусвідомлення: «я катаюся по норвезькому снігу з цими чудовими людьми. Я, Бодя з Яремче.»

Каталка «зайшла» настільки, що ми вирушаємо до Фінляндії, і в першому ж алкогольному маркеті купуємо два літри віскі за ціною 60 євро. З усіма чіткими розрахунками, це була та кількість, якої бракувало для повноцінної реалізації даного культурного заходу:)

Вечір виявився досить легким, хлопці ще порибалили, і спіймали кілька невеликих рибин тріски, вагою до 300г, і ми знайшли комфортне рорбу в кемпінгу села Skibotn (місцеві вимовляли як «Шіботн»). Святкування першого дня катання підсилилися північним сяйвом, яке принаймі двом з нас довелося побачити вперше. І я вам скажу, це було фантастично. Спостерігаючи те, про що я так довго мріяв, в мою голову нетипового аборигена. Вкотре прийшло розуміння, що найважливіше в житті – це досвід. Те, що ти бачив, не впустив, не прогавив. Навчився, зробив.

Другий день скітура

Наступний день, що почався лише в обід, я вирішив провести в кемпінгу – підтягнути справи FunKarpaty, поїсти Їdlo, - вже дуже мені сподобалася бананова каша, попри всі коментарі в її адресу.

Ще я захотів почути рідних. І тут як ніколи виручив роумінг від Київстар: батьки в цей час були в поїздці без нормального інтернету, і я навіть встиг за ним скучити. Поговоривши з близькими, мені вдалося трохи надихнутися відлигою в Україні на тлі похолодання на півночі. Для мене важливо знати, що я завжди можу зв'язатися з ними, а тому я заздалегідь перевірив тариф свого оператора і поклав на рахунок 600 грн, розуміючи, що цієї суми на два тижні мені має вистачити.

Олексії та Вероніка тим часом з’їздили на розвідку наступного споту, біля 100 км в одному напрямку, хоча й це був сусідній фйорд. 20 лютого ми розкатували саме цей спот, - сувора рівнинка на березі фйорду переходила через болота в підйом до сідла поміж двох вершин. Зазвичай на нашому скітурі ми не надто перенавантажувалися – набирали 400-600 метрів щодня, винятком не став і цей спот. Краєвиди та погода надихали на гарне катання, але звичайний скандинавський снігопад, який видався б нам вдома сніжним колапсом, тонко натякнув, що пора збиратися і їхати далі.

Наш третій скітур-день начался в долині, один з хребтів над якою був кордоном між Норвегією та Фінляндією. Вже об 11 ранку ми прибули на ще кращий спот, ніж попереднього дня. Підйом проходив знову ж через болота, крутим березовим лісом (на півночі Норвегії інші не ростуть) виходив на пологіший схил, який виводив нас до плеча досить моторошної вершинки.

Схил був досить крутим, глибина снігу – до 60-70см, і трьохметрові дропи не видавалися більше такими страшними. На підйомі ми підзаряджалися енергетичними батончиками від Їдла, і, як виявилося, це відмінний варіант для таких підйомів.

На ніч ми поїхали знову в гості до кемпінгу, господар якого був в Швейцарії на лижах. Ввечері ключ ми знайшли там, де напредодні залишили, а вранці залишили записку і 600 крон за ночівлю.

Кращий спот для катання, Північне Сяйво і дорога до А

Локація в наступний день скітуру виявилася кращим з того, що мені взагалі доводилося розкатувати. 600 метрів набору висоти до сідла, до -18 за бортом, суворі фйорди на півдні та Атлантика на півночі доламували карпатські стереотипи про катання, а метр павдеру під лижами – про сніг.

Дорогою до рорбу (вартістю 1000 крон, до речі!) ми ще зустріли лося. Пустельні арктичні ланшафти натякали в голові на домашній затишок і тепло, а голова дякувала Всесвіту за чотири дні катання, Північне Сяйво, та далекий милий дім. Попереду було ще два дні в Норвегії, - один на островах, в ході якого ми добралися таки до А. Тут було холодно та досить пусто – несезон, туристів мало. Місце настільки віддалене, що ми вирішили пояснити походження цієї назви. Так от, наш варіант передбачав, що вікінги вирішили йти, поки не дійдуть до краю. А коли дійшли, сказали: «А!». Це отаке спеціальне «А», яке читається, як «О», але з нотками «А».

Особливості норвезької дружелюбності

Ще одна цікава історія трапилася з нами в той день. Малолітражка з парою туристів злетіла з дороги в кювет, і ми вирішили допомогти. Звісно, наш Ford Mondeo не справився б на такій дорозі із таким вантажем, проте нам пощастило – перше ж авто, яке їхало, зупинилося. Це був невеликий повнопривідний пікап з пані років 70 за кермом, однак в неї була надійна мотузка і хороші шини. Спочатку, коли за кермом авто в кюветі сидів хлопчина, машина не зрушилася з місця, але потім в машину встрибнув я, Олексії підштовхнули, і автівка вискочила зі снігу, ніби коник-стрибунець з червневої трави. Радий норвежець обіймав мене, ніби старшого брата, тиснув руки, і ледь не розцілував. Ментально мені подобається цей народ. Безпосередні скандинави завжди привітні, усміхаються, коли вітаються з кимось, а вітаються з усіма. Ці два тижні привітності були дуже приємними після проявів традиційної вітчизняної байдужості. Привітність місцевих контрастувала з погодою, - крайню ніч на островах ми провели в наметі під сніговою зливою із блискавками та громом.

Пора в зворотний шлях

Наступний день знаменувався переправою паромом з А до Буде, поверненням прокатного Форда, легкою прогулянкою по місту і ночівлею в хостелі. Ввечері хлопці покинули нас, - їхні літаки прямували до Варшави та Гданська скоріше, ніж наш до Бухареста.

27 лютого о 13.38 наш Боїнг злетів в непроглядному тумані з аеропорту Осло Сандефйорд, а о 17.22 приземлився в аеропорту Бухареста. На жаль, Олега не було вдома, але Аліса нам влаштувала черговий пишний прийом, а Єва, одна з двох їхніх дочок, заспівала наживо пісню, з якою вона саме пройшла в фінал румунського «Голосу Країни». Знову і знову я переконувався, як важливо спілкуватися з натхненними людьми, щирими і відкритими, позитивними та добрими, такими, які надихають на світлі речі, і точно не натякають, що все «важко, складно, і безнадійно».

О 9 вечора ми виїхали до Кишинева, і, прибувши до столиці кукурудзяної республіки о 3 ночі, дорогу я продовжив. Кордони проходилися легко, і о 12 дня наступного дня я був в Яремче. Позаду була тисяча кілометрів дороги на авто, кілька тисяч в літаку над Європою, більше тисячі по Норвегії потягом, більше сотні паромом, та багато-багато машиною. Логістика з А до Яремче зайняла чотири дні. Попереду була безліч нових поїздок, частина яких зараз, в червні, коли я ось це все пишу, уже реалізована, а частина – в процесі реалізації.

Про найважливіше зі Шляху на Північ

Мабуть, пора підводити підсумки. Бюджет поїздки вилився у 1000 євро, велика частина цих витрат – ночівлі в рорбу, пальне, - як в Норвегії, так і в Україні, Молдові та Румунії.

Але ці витрати не йдуть ні в яке порівняння із розширенням кругозору, та новому баченні якогось куточка цього світу, цього розкиданого пазлу, який нас штовхають збирати мрії.

Мрії роблять нас мрійниками, мандри – мандрівниками, досвід цих двох компонентів – людьми. І щобільше локацій ми бачимо, тим більше усвідомлюємо, якою унікальною та неймовірною, безмежною та тісною водночас є наша планета.

Тож мріймо та мандруймо ;-)