Одного разу в Порту

Романтичне місто, яке дало назву країні завойовників, відважних моряків і жаркого сонця. Місто закоханих пар і портвейну. Два дні, які ми провели на землі Генріха-мореплавця, залишили безліч теплих спогадів...

Порту не змінювалося століттями. Тут можна зустріти цілі покоління похмурих крамарів на посту своїх сімейних бакалій, бабусь, які плетуть серветки щодня до меси, кур'єрів на велосипеді на вузьких вуличках, де не проїде жодна машина. Законсервоване життя, затишний куточок, де кожен камінчик і двір розповість свою історію печалі й радості, ненависті й любові.

#blogcut#

Свою подорож ми розпочали з історичного кварталу Рібейра, розташованого на березі річки Дору. Тут завжди гамірно, вулички вливаються одна в іншу, а численні ресторанчики і таверни готові зустріти гостей до пізньої ночі. Усі основні визначні пам'ятки міста розташовані в декількох хвилинах ходьби від центру.

Щоб оглянути все місто, ми піднялися до Кафедрального собору Се — це одна з найстаріших споруд Порту, побудована на вершині пагорба ще у XII столітті. Собор ніби спостерігає за містом та оберігає його спокій. Його видно практично звідусіль.

Найцікавіше в ньому — це вівтар, побудований з 800 кілограмів чистого срібла, його врятували від військ Наполеона ченці, замурувавши в стіну. До речі, священнослужителі — одні з небагатьох людей, які тут говорять англійською. Один з них порадив зайти в церкву Святого Франциска або Єпископський палац. Ми зупинили свій вибір на першому — і не прогадали.

Церква Святого Франциска по праву вважається найкрасивішою в Порту, закладена вона була 1233 року і будувалася аж до 1400-го. Інтер'єр церкви вражає своїм багатством і говорить про становище Порту в епоху Середньовіччя.

Усі стіни, куполи і склепіння собору позолочені, виконані у другій половині XVII — початку XVIII століття в стилі бароко і рококо. На фасаді виділяється вікно-роза з променями, які розходяться від центру, що символізує «Колесо Фортуни». Прямо під вікном розташований портал у стилі бароко з фігурою Св. Франциска, покровителя ордена францисканців.

На позолоту вівтаря, колон і різьблених прикрас пішло 370 кг золота. Але головне — це дивовижний вівтар зі знаменитим Єссеєвим деревом, на якому можна побачити весь родовід Христа, починаючи з Авраама.

Порту завжди вважався прикладом чистого бароко, однак таке суто буржуазне місто тягнеться до абсолютизму. Варто лише потрапити на П'яцца ді Баталья, поглянути на величний театр і біржовий палац — справжній храм капіталізму і розкоші.

Наближався час вечері, і ми були просто зобов'язані знайти найкращий ресторан національної кухні. Подивившись рейтинги, відправилися в O Paparico. Атмосфера в закладі панує затишна і романтична. Офіціанти та професійні сомельє тут просто вгадують твої бажання і буквально допомагають визначитися з ідеальним вибором.

Повернувшись до готелю, ми поговорили з Ребеккою, керівницею готелю, яка чудово знає місто. Вона стала нашим португальським гідом. І перше, про що вона нам розповіла, був Понте-де-Дон-Луїш. Міст був відкритий ще 1886 року і став неперевершеною спорудою того часу.

Сьогодні це візитна картка Порту, часто його зображення друкують на етикетках місцевого портвейну. Цей унікальний міст з'єднує центр Порту з Віла-Нова-ді-Гайя. Нижній рівень, який проходить над самою поверхнею води, зв'язує район Рібейра з льохами і винними складами Віла-Нова-ді-Гайя. Цим рівнем мосту пересуваються автомобілі та пішоходи.

Верхній рівень розташований на шаленій висоті. Цим рівнем рухаються поїзди метрополітену, поруч проходить пішохідна доріжка. Краєвид з Мосту дона Луїша дійсно неймовірний: відчуваєш себе владикою обох берегів Дору.

Ребекка розповіла історію про людину, яка живе в сусідньому з мостом будинку. Ім'я його — Дуку ді Ріберо. Його знають майже всі місцеві жителі. У тавернах недалеко від мосту його годують безкоштовно, а все тому, що протягом 50 років він рятує зневірені душі нещасливо закоханих, які вирішили в останньому польоті з мосту позбутися всіх життєвих проблем. Спостерігаючи з вікна свого будинку за річкою, він стрибає без страху, пірнає на глибину і витягує тих, кому судилося ще багато чого зробити на цьому світі.

Революційно-буржуазний характер досі залишився в серцях місцевих жителів. Колись їхні патріотизм й азарт надихали їх на підкорення нових територій, а зараз вилилися в любов до футболу і, у першу чергу, до тутешнього клубу "Порту". Ребекка попередила нас, що це улюблена тема городян, де жарти недоречні.

Вона дуже здивувалася, дізнавшись, що ми досі не були у музеї Романтику, який знаходиться в Кришталевому Палаці, де колись жив король Сардинії Карло Альберто. Після його смерті верхні поверхи були перетворені на музей з особистими предметами короля та колекцією декоративного мистецтва.

А на першому поверсі розмістився Інститут портвейну Solar Vinho do Porto. У його барі ми пробували дивовижні сорти портвейну. Ми навчилися більш-менш розбиратися в цьому португальському напої, хоча перепробувати всі 150 сортів було практично неможливо.

Нас переповнювало бажання залишитися і випити ще вина, сидячи на березі Дору, дивлячись на мерехтіння вогнів чарівних мостів міста, які з'єднують і розбивають серця закоханих, міста, яке залишило мені ще багато загадок... Але на нас чекав поїзд до Лісабона, який обіцяв відвезти нас далі до нових пригод.

Авіаквитки Київ — Порту