Українці про дорогу додому після закриття кордонів

Також 13 березня, як тільки стало відомо про закриття кордонів ми створили спеціальний telegram-чат під назвою «Хочу додому». Головною місією цього чату стало створення майданчика для спілкування людей, які в короткі сроки повинні були знайти спосіб дістатися додому. За кілька днів в чаті зібралося понад 3500 осіб, люди почали кооперуватися та допомагати одне одному в цій непростій ситуації.

Дорога з Сінгапура

Розповім я вам смішну історію. Україна закрила свої кордони і зупинила всі авіасполучення, автобуси та потяги з 17 березня. І про це я і мої батьки дізналися 14 березня, перебуваючи в Сінгапурі. Але ми не переживали, так як були квитки на 15 березня через Польщу.

15 березня моїм батькам було відмовлено у посадці на рейс Сінгапур-Варшава, а Варшава – Харків був скасований. Чому? Тому що Польща закрила свої кордони від іноземців негайно. Чи повернуть їм гроші? Так, протягом року буде компенсація.

І мама, тато і мій 5-річний братик застрягли в Сінгапурі. Президент сказав, що 90% українців повернуться додому до кінця тижня, потрібно лише зареєструватися в непрацюючій системі ДРУГ і звернутися до консула.

16 березня, вірячи в допомогу від нашої країни, ми побігли до консула в Сінгапурі. НЕ МАЮЧИ на руках компенсації від польської авіакомпанії, консул сказав, що потрібно терміново потрапити в країну до 17-го і порадив купити квитки на останній рейс авіакомпанії МАУ з Бангкока в Київ. Ціна квитків на рейс була приблизно $2250 або 63000 грн на трьох. На хвилиночку, регулярна ціна авіакомпаній Turkish Airlines і Qatar в 1,5 рази менше, ніж «останній шанс» полетіти додому своєю ж українською авіакомпанією.

Шок і паніка. У нас немає таких грошей на квитки. Вирішуємо залишатися в Сінгапурі і чекати евакуації.

Люди, які застрягли у Таїланді, Індонезії, Малайзії, створюють чати в Telegram. Люди, що залишилися в інших країнах з дітьми. Люди, яким скасували куплені квитки і кинули напризволяще. Люди, забуті всіма і без роботи. Що говорили українські консули в інших країнах? Всі говорили одне і те ж. Купуйте квитки на евакуаційний рейс від МАУ. Немає грошей? Так ви займіть.

А той літак все ж прилетів. Напівпорожній. Люди, які ним летіли, повідомляли, що вільні місця були. Просто ніхто не скинув ціну хоча б до середнього рівня, щоб забрати людей додому.

17 березня. Україна закривається. Ми в паніці щодня моніторимо будь-яку можливість доїхати. У світі відбувається треш. Людям скасували рейси компаній Qatar, Singapore airlines і інших без повернення грошей. Дістатися до Києва з Азії неможливо.

Дістатися з Києва в регіони теж складно. Blablacar в додатку коштує 400 грн, але до Харкова беруть від 6000 грн за машину. Всі розцінки можна знайти на сайті Eurotour. На кордонах з Україною люди благають взяти їх у машини з собою, щоб потрапити додому, тому що Україна закрила піший кордон теж.

18 березня. «Найближчим часом буде організовано спецрейси в Україні за пільговою ціною. Вони будуть здійснюватися з міст з найбільшим скупченням громадян». Відкривають хаб в Дубаї і Стамбулі. Сінгапур – Дубаї від Emirates коштує ~$275 на одного. Дубаї – Київ від МАУ коштує ~$360 на одного. Про яку пільгову ціну йде мова?

Країни масово починають закриватися. На шляху в транзитну країну, країна закривається і люди не знають, що їм робити. Вони не можуть покинути транзит. Їх виселяють з готелів, тому що в країнах вводять карантин або ж просто немає сенсу тримати готель.

МАУ перевіряє попит через гугл форми. Не евакуює людей, а перевіряють, чи вигідно їм летіти! Евакуаційний рейс МАУ з Кіпру в Україну скасували: продали мало квитків. А що з людьми? А хіба це когось хвилює?

22 березня. Ми купуємо квитки SkyUp Дубаї – Київ. Ціна одного квитка ~$270. Вже краще, ніж від МАУ. Мчимо в аеропорт, щоб впевнитись, що нас посадять Emirates на рейс до Дубая. Адже ОАЕ теж закриті і з транзитної зони не вийти. Зустрічаємо нашого консула. Консул чесно намагався допомогти і всіма силами ми змогли переконати Emirates, що потім батьки пересядуть на евакуаційний рейс, якого немає в системі навіть.

24 березня. Батьки прилітають в Дубаї в годину ночі. І їх рейс переносять на 17:00. З аеропорту не випускають. В терміналі 2 є тільки автомат з кавою. Рівно через добу після вильоту з Сінгапуру, їх садять на рейс. Зараз вони вже вдома. Спасибі другу, що їх забрав і відвіз додому. Весь шлях додому зайняв 36 годин і всі витрачені нерви.

В Україні вас не чекають ваші ж люди. Вони будуть бити скло, не давати проїхати, закривати двері лікарень. Попутно дерти значні суми за квитки, в'їзд на кордон, перевезення між містами, маски, тести. Ніхто не очікував, що вірус дійде до нас, всі тикали пальцем на Китай і в усьому звинувачували їх, і ось ми вже по ту сторону разом з ними. Хто знає, в якій ситуації опинитеся ви або ваші родичі завтра. Залишайтеся людьми. Допомагайте, а не наживайтесь. Діліться, а не загрібайте останнє. Будьте усвідомлені і не нагнітайте. Паніка, віра в фейкові новини і тупізм людей в рази заразніші. Всім 36.6.

Дорога з Гудаурі

Нашу людину зупинили на контролі з причини недавнього візиту в Іспанію, 13 днів тому. Так і почалися наші пригоди. Прочекавши рішення близько півтори години, ми дізналися, що Влада повертають в Україну. Не пустили. Трохи засмучені втратою райдера ми вирушили в дорогу до Гудаурі. Вже в аеропорту я прочитав новину про введення карантину і перекриття кордону з 17 березня.

Відразу ж я подумав, що це для іноземних громадян, що логічно, за прикладом інших країн. Та й логічно пускати своїх назад, і вже в дорозі в машині вичитував, що для ВСІХ громадян буде закрито авіа. Попросив друзів у Києві зателефонувати в SkyUp – їм відповіли, що офіційно ніхто не відміняв рейси, зворотні будуть, а якщо що, нас повідомлять і повернуть до 17 березня.

Я до 4 ночі вичитував новини під хінкалі і вино, щоб зрозуміти, що ж все таки відбувається і чи ми зможемо повернутися. В 9 ранку я відразу ж узявся за ноут – писав та телефонував до SkyUp, в консульство і прийняв рішення повернутися в Україну до 17 березня, а не чекати спецборт. Забігаючи наперед – рішення було дуже правильним.

Консульство не відповідало, МЗС також. Відповіли в телеграм-чаті через хвилин 30 сніппетами, які не дали відповідь на запитання. В тому числі і на головне: як нам повернутися додому?

Я залишив замість себе людину моніторити відповідь від SkyUp і відправився з хлопцями покататися хоч пару годин. Повернулися в апартаменти ми близько 17.00. Відповідь отримали між 19.00 і 20.00 за Тбілісі і вона була такою – ми не можемо змінити ваші квитки на 15 або 16 березня, так як рейсів немає. Запропонували на 4 квітня і пізніше. Але гумор у тому, що SkyUp продавав квитки по $321 на 15 і 16 березня, значить місця були. Більше того, частина наших хлопців змогли купити квитки і сказали, що на рейсі було багато вільних місць. МАУ продавали квитки за більш ніж $400, що в три рази вище звичайної ціни.

Крім всіх цих проблем ще була моя особиста. 14 березня вранці магазин, де я купував ноутбук за 26000 грн в розстрочку, але потім повернув товар, списав з мене ще 26000 грн в овердрафт, через що у мене на карті утворився чималий мінус 20 тисяч гривень. Тобто крім варіантів повернення ще і не стало грошей. Благо була їжа на 6 днів, а господарі апартаментів увійшли в становище і повернули нам всі гроші, крім броні. Спасибі їм за людяність! Магазин повернув гроші лише в понеділок після пояснення ситуації.

Я не розумів, як ми просидимо в кріслах 30 годин поспіль, але ще складніше було уявити водія 30 годин без сну. Йому окрема подяка! Зупинялися ми напрочуд рідко, всі дуже хотіли додому, а особливо – встигнути до 17 березня. Проблема була ще й у тому, що ми не поміняли ларі на рублі. За автобус розрахувалися доларами, а от платні дороги і заправки потрібно було оплачувати в рублях. У неділю в Росії не працюють банки і обмінники, в результаті платили на заправках зі своїх гривневих карток.

Найближчий потяг о 9 ранку. Їхати ще 5 годин. Ми з водієм ловимо будь-які попутки, щоб якось добиратися частинами. Хлопці обдзвонюють служби і звичайно о першій годині ночі у неділю всі сплять і всіх посилають. Але, дивом, ми знайшли бус. Після ночі ми перекинули всі речі і людей у нього. Місця для бордів майже не було, ми їхали як у вірші Лермонтова: все змішалося – коні, люди, так і ми. Борди, сумки, люди – все змішалося.

До кордону ми дісталися близько 6 ранку за київським часом. Сніг, мороз. Помаранчевий світанок. Не краще місце і час його зустріти. З'ясувалося, що на автобусі перетинати кордон не можна, тільки на машині ДО 6 осіб. Пішки також не можна, хоча кордон обладнаний для цього. Російська сторона пропускала хоч на самокатах або конях. Наші ж – ні. Чому? А ось і мені б хотілося зрозуміти чому. Чому взагалі все це відбувається так криво? Було багато часу подумати поки ми їхали.

Друге питання – навіщо скасовувати авіа і закривати небо, якщо потім вони все одно його відкривають для авіакомпаній. От у нас був зворотний рейс на 20 березня. Його скасували, а на 22 відкрили за гроші, які, до речі, нікому і не повертають. Знову намагаюся знайти логіку в цих рішеннях і не знаходжу.

Повернемося до кордону, близько 3 годин ми шукали методи перетину. Обдзвонювали друзів, батьків хто міг, щоб нас забрали. Водій може так проїхати кордон лише раз на добу. Нас 18 чоловік. У результаті 5 людей забрали на двох машинах. Ми дивом знайшли бусики на 5 і 6 осіб, повантажили дошки і поїхали вже групами. Російський кордон знову проїхали без проблем і дуже швидко. Український в цілому так само швидко відносно. От тільки у нас навіть температуру не поміряли на в'їзді. Але головне для нас, що все позаду. 9 ранку, ми вже мчимо за сонячної погоди в бік Харкова по Бєлгородському шосе. На землі сніг і ми раді, хоч і без посмішок на обличчі, що встигли повернутися. Відразу ж купив квитки на Інтерсіті на вечір до Києва і через хвилин 20 дізнався як мені пощастило, бо на наступний день потяги не ходили.

Спасибі всій нашій групі за цілісність, спокій під час всієї дороги, хоч він і не був легким. Тільки завдяки спільним діям ми змогли подолати ці труднощі і повернутися додому.

Витрачено чимало грошей, сил, але отримали цінний досвід і чергову впевненість: у цій країні ми не потрібні президенту з його словами «ми піклуємося про кожного». Ні владі. Ми можемо розраховувати лише на самих себе, на друзів і близьких. На таких людей, як в чаті «Хочу додому», який досі читаю.