Щоразу, коли я сідала на якій-небудь терасі з келихом в міру доброго вина, зі мною поряд тут же «вмощувалася» героїня. І от я вже писала не так про неї, як про те, що ця дівиця зараз бачить і чує довкола. Що вдягнено на перехожих, про що вони між собою говорять, як світло падає на полущені двері османівського будинку і котра година на сонячному годиннику. А потім вже вирішувала, яка саме з героїнь це все «бачить» і живе.
Точно у мало чим примітному, але з добрим апероль-спрічцем і оливками до нього кафе Nemrod на перехресті вулиць Шерше Міді і Сан-Плясид поруч зі мною сиділа Маша (прим. героїня роману) і мріяла, як колись винесе довгоочікуваний тренч з Bon Marche, найстарішого і зараз люксового паризького універмагу. Там добре спостерігати за людьми – як місцевими буржуа, так і туристами, потомленими шопінгом. Хоча місцевих таки більше. Я взагалі люблю отак відкривати нові міста – не ломитися за списком пам'ятників, обов'язкових до перегляду, а видихнути, сісти десь в хорошому місці, дивитися і слухати людей. Бо сучасну картину міста творять саме вони.