Автоподорож Карпатами: як побачити максимум за 10 днів?

Ми склали автомобільний маршрут, в якому ми спробували організувати дні з високим фізичним навантаженням, дні відпочинку та великі автомобільного прогону максимально збалансовано. І, скажімо, з досвіду: у нас це вийшло.

День 1. Дорога з Харкова до транзитної ночівлі під Житомиром

Їхали ми спочатку трасою Харків-Київ, після чого виїхали на Київ-Чоп. Дорога була простою, оскільки стан цих трас досить хороший, а тому в нас навіть був час кілька годин погуляти Києвом.

День 2. Дорога із Житомира до селища Верховина Івано-Франківської області. Відвідування Будиночка Рибака Житомирської області

Вранці ми вирушили до селища Старий Солотвин, щоб подивитися на відомий в інтернеті Будиночок Рибака. Це місце сподобається любителям фотографії, тому що будиночок виглядає справді казково, особливо рано вранці.

Сама будівля датується 1985 роком, а збудували її на штучному острівці посеред річки спеціально для рибалок та мисливців, щоб ті могли ховатися у хатині під час негоди. Зараз усередину будиночка просто так не зайти: двері замкнені на замок, а ключ від нього має бути у когось із місцевого управління. Але поблукати навколо самого будиночка та оглянути його з дерев'яного містка теж дуже цікаво.

Після відвідування будиночка ми також планували заїхати в низку інших місць, що розташувалися по дорозі до Верховини, однак у цей день у нас сталися невеликі неполадки з автомобілем, через що ми втратили кілька годин і більше нічого відвідати не встигли. Тож ми попрямували до Івано-Франківської області.

Чим ще можна зайнятися?

Якщо виїхати раніше, то від Домика Рибака зможеш прямувати до Карпат через Хмельницький і відвідати Кам'янець-Подільський, Бакоту, Хотинську фортецю – як ми хотіли. Якщо в тебе в планах цього немає, то їдь від Житомира до Верховини трасою Київ-Чоп – покриття на ній набагато краще.

День 3. Відпочинок після довгої дороги у селищі Верховина

На Верховину наш вибір упав не випадково. Ми шукали селище, в якому не буде так багато туристів, як, скажімо, в Яремчі чи Буковелі, але в якому буде потрібна інфраструктура. Крім того, вирішальним для нас фактором була зручність розташування щодо точок, які ми запланували відвідати.

Чим ще можна зайнятися?

Можливо, не кожному захочеться сидіти дома. У такому разі цей день можна присвятити вивченню самого селища Верховина. А в ньому, повірте, є чим зайнятися! Наприклад, можна забратися на оглядову вежу, відвідати Музей гуцульської магії та гуцульського побуту, заглянути в будинок-музей фільму «Тіні забутих предків», поблукати ринком, викупатися («зваритися») у чанах.

День 4. РЛС «Памір» на горі Томнатік

Ще кілька років тому про це місце знали одиниці, але останнім часом ці «білі куполи» заполонили весь інтернет! Ми вирішили розвідати, що ж такого цікавого в цих куполах і чому вони так стрімко набирають популярності.

«Памір» – це станція радіолокації радянських часів, яка припинила своє функціонування в 1995 році. Раніше у «куполах» розміщувалися спеціальні локатори, які моніторили повітряний простір. Зараз ці куполи порожні, в них можна зайти, а ще в них відпочивають корови, що пасуться на горі.

Рухалися ми в селище Шепіт – це село знаходиться найближче до підніжжя гори Томнатік, якщо рухатися з Верховини. Дорога зайняла у нас трохи більше трьох годин, хоча на відстані це всього лише 90 км. Враховуйте, що дорожнє покриття на цьому маршруті далеко не ідеальне: місцями відмінне, а місцями - ґрунтовка з усіма витікаючими.

Від самого селища до станції «Памір» можна дістатись кількома способами:

• 1. Пішки. Але будьте готові до довгого шляху. Від селища спочатку потрібно буде пройти до підніжжя (куди, в принципі, можна проїхати на авто, залишити його біля річки та йти далі пішки). Подорожні, що йдуть нам назустріч, сказали, що у них на підйом пішло близько 4 годин. Іти треба буде про прокладеною стежкою, без крутих підйомів. Дорогою буде багато кущів дикої малини і навіть суниці, а також як мінімум одне джерело, де можна набрати питну воду.
• На своєму автомобілі. Але тільки якщо він у вас досить прохідний і високий, в ідеалі позашляховик. По дорозі двічі доведеться перетнути річку вбрід, і, наприклад, наша Skoda Superb з цією перешкодою б не впоралася. Крім того, місцями будуть глибокі ями із брудом, замість дороги – насип каменів.
• На джипі із гідом. Цей варіант вибрали й ми. У селі Шепіт місцеві дали контакт організації Steep Travel, і хлопець-гід за якихось півтори години довіз нас на своєму джипі до самих куполів.

Діставшись до станції, ми зрозуміли, чим це місце так приваблює туристів. Тут є особлива атмосфера «непротоптаних Карпат». На «Памірі» ще немає таких натовпів, як на Говерлі чи на Синевирі. Сюди ще не дісталися продавці магнітиків та медалей «За сходження». Можна в тиші посидіти поспостерігати за пейзажами, погладити корівок, забігти в один із куполів і покричати в ньому так, щоб почути лунку. Ми отримали неймовірну насолоду від перебування тут.

Дорогою вниз наш гид запропонував заїхати на гуцульську сироварню, розташовану трохи нижче за станцію. Ми зайшли в невелику хатину, де лежало кілька величезних голівок сокового сиру. Відрізали собі півторакілограмовий шматок, розплатилися за нього та поїхали далі. Після повернення в Шепит нас чекала смачна вечеря в сільській столиці та повернення до Верховини під дощем і з гарною веселкою.

Чим ще можна зайнятися?

У цьому ж районі можна також відправитися в похід хребтом Чорний Діл, прогулятися узбережжям річки Нижній Яловець чи озера Буковинське Око.

День 5. Сироварня біля долині «Крінта»

Своє перебування в горах захотілося урізноманітнити чимось таким, що наблизити нас до місцевих жителів і дозволити краще дізнатися про їхню життя та побут. Для цього чудово підійшла ідея відвідати справжню гуцульську сироварню, розташовану високо в горах, далеко від бетонних стін та шуму машин.

Отже, вирушаємо на сироварню біля долині "Крінта". Потрапити туди просто так не можна, пускають лише у складі екскурсійної групи. У цьому нам допомогла верховинська турфірма «Йо»: ми зателефонували до офісу ввечері перед походом, і нас оперативно додали до групи.

О 8-й ранку всіх членів екскурсійної групи по всій Верховині на великому бусику, що проходить, збирає наш гід Віталій. Після цього нас везуть до підніжжя невеликої гори, на якій розташувалася долина із сироварнею. Туди йдемо вже пішки, невеликим підйомом крізь ліс. Піший похід зайняв близько півтори години, і ми ледве встигли сховатися в теплій хатині до того, як стіною стала сильна злива.

Поки дощ барабанив по даху і перетворював двір сироварні на велику калюжу, ми грілися в приміщенні, де у великому казані молодий гуцул варив сир. Ми стежили за цим захоплюючим процесом, а гід паралельно пояснював нам особливості такого сироваріння та розповідав, як влаштована робота на цій сироварні. Так, зі слів Віталія ми дізналися, що тут готують три види гуцульського сиру – бринзу, будз та вурду. За готовністю цей сир відправляють до найкращих ресторанів Львова.

Після такого екскурсу у світ сироваріння ми мали дегустацію місцевого сирного продукту, меду, баноша з бринзою, трав'яного чаю та міцних настоянок. Бажаючі могли придбати сиру з собою в дорогу, і, звичайно, ми були одними з бажаючих!

Чим ще можна зайнятися?

Верховина - досить великий туристичний центр, в якому можна знайти безліч розваг на будь-який смак. Так, наприклад, якщо ти не фанат сирних продуктів, тебе може зацікавити рафтинг річкою Чорний Черемош, джип-тур місцевими красами, покатушки на квадроциклах, кінна прогулянка, польоти на параплані, відвідування різних майстер-класів гуцульської кухні або просто похід у ліс за ягодами та грибами.

День 6. Озеро Несамовите, гора Шпіци, гора Ребра

Подорож до Карпат було б неповноцінною без походу в гори, згодні? Ми довго обирали маршрут і нарешті вирішили, що головною точкою буде гора Шпіци, до якої ми вирушимо від навчально-спортивної бази «Заросляк». Забігаючи наперед, скажу, що цей маршрут ми подолали самостійно, без гідів, бо скрізь є вказівники та маркування (нас цікавить жовтий маршрут). Але за бажання, звичайно, можна звернутися до однієї з місцевих турфірм за послугами провідника.

До «Заросляка» ми приїхали вже о 7-й ранку. Варто врахувати, що останні кілька кілометрів до бази – цілковите бездоріжжя, яким плестись авто буде дуже повільно, а тому має сенс виїжджати заздалегідь. Стартували ми свій маршрут з повороту на озеро Несамовіт: проходимо кіоски з сувенірами і повертаємо ліворуч (направо буде маршрут на Говерлу), проходимо бетонний міст і заходимо в ліс, де нас зустріне вказівник «До озера Несамовіте». Це озеро буде нашим першим орієнтиром, тож прямуємо спочатку чітко до нього.

Спершу дорога буде досить полога, вестиме вона через густий ліс. Пізніше стежка приведе до підйому в гору, чимось схожим з підйомом на Говерлу: каміння, кущі чорниці, струмки. Вже ближче до самого озера доведеться пройти ділянку із тягучим брудом. Її можна акуратно обійти по камінчиках, а можна завчасно взути взуття, що не промокає (як це зробили ми) і просто пройти його вбрід.

Дорогою туди з видимістю нам абсолютно не пощастило. Чорногірський хребет укутав густий туман, озеро не було видно від слова зовсім, і ми навіть сумнівалися, щоб продовжувати наш шлях далі. Зустрічні мандрівники відмовляли нас рухатися до Шпіців, але ми чітко вирішили: йдемо, адже ми сюди по це й приїхали. Хочемо попередити, що таке геройство не буде доречним у відверто погану погоду зі зливою, грозою та сильним вітром. Нас супроводжував лише туман і легка мряка. Жодної небезпеки на цьому конкретному маршруті ці умови не становили.

Щоб потрапити від озера Несамовите до гори Шпіци, необхідно обійти озеро праворуч і рухатися стежкою вгору ліворуч щодо озера. Ішли ми навігатором CityMapsToGo – у ньому відмічені навіть невеликі доріжки на гірських схилах, і це дуже допомогло нам у цьому поході. На півдорозі до Шпіців ми побачили навігатором, що знаходимося не дуже далеко від гори з цікавою назвою Ребра (зізнатися, ми ніколи раніше про неї не чули). Той факт, що висота цієї гори становить 2001 метр, не дав нам спокою. Ми вирішили, що якщо ми тут, то маємо підкорити ще одну в нашому списку гору-двотисячник (першою була Говерла у 2018-му)! Від озера до цієї гори вже не буде різких перепадів висоти, тому цей шматок маршруту можна подолати досить швидко.

Коли ми потрапили на верхівку гори Ребра, з відчуттям неймовірної гордості за самих себе скинули важкі рюкзаки і почали робити кадри, щоб зафіксувати хоч щось із того, що дозволяє нам побачити туман. Через хвилин 15 почала відбуватися якась магія: хмари над нами почали розчинятися, і ми побачили, яку ж красу від нас приховував весь цей час туман!

Провівши якийсь час на цій горі, ми почали повертатися назад, щоб трохи нижче звернути праворуч до гори Шпіци. Туман уже майже зовсім пішов, і точку, що спочатку була нашою метою, ми оглядали вже під блакитним небом із незначними хмарами. Гора Шпіци виявилася трохи нижчою за Ребер: 1863 метри. Але які тут краєвиди! Ми й подумати не могли, що ми маємо такі ландшафти!

Назад до «Заросляка» ми йшли такою ж дорогою. По дорозі подивилися вже на озеро, що розвиднілося, поїли солодкі чорниці і малини, подихали дивним гірським повітрям. Діставшись бази, де ми взяли великою тарілкою гарячого бограча, з цікавості заглянули в крокомір – наш маршрут затягнув на 40 тисяч кроків! Усього ми у поході були близько 12 години. Відмінний результат.

Чим ще можна зайнятися?

Якщо вирішиш взятися за цей маршрут, то можеш після гори Ребра також пройти до красивого озера Бребенескуль та гори Поп-Іван. Можна також обмежитися походом на озеро Несамовіт, а можна прийти до нього з наметом і заночувати прямо на березі. Головне – забирай своє сміття із собою!

День 7. Дорога з Верховини до Синевирської Поляни

Наступна мета нашої подорожі – озеро Синевір. З Верховини до нього добиратися далеко як для одноденного виїзду, тому ми вирішили наші наступні ночівлі перемістити ближче до озера, зокрема - на околиці села Синевирська Поляна.

Відстань від Верховини до цього села становить близько 300 км, дорога подекуди представлена у вигляді гірських серпантинів, де-не-де доводилося їхати щебенем. Дісталися ми до нашого наступного місця ночівлі приблизно за 6 годин.

Гостьовий будинок ми вирішили бронювати не безпосередньо в Синевирській Поляні, оскільки тут розташований КПП для проїзду до озера Синевір, а трохи далі, десь між Синевирською Поляною та селом Свобода. За бажання можна зупинитися і в Поляні, але тоді потрібно бути готовим до неймовірного потоку туристів у цьому районі, особливо в годину пік.

До речі, оскільки озеро Синевір розташувалося на території однойменного національного парку, на околицях дуже багато місць, де можна стати з наметом, що багато хто й робить. Проїжджаючи цими районами, ми бачили дуже багато наметників, які розбили табір на березі річки, в лісочці, на галявинах. Це тут не заборонено.

День 8. Озеро Синевир, Реабілітаційний центр бурого ведмедя, пасіка Шимоні

Озеро Синевир ми загадали собі на світанку. Їхати до нього нам було лише 4 км, і ми прокинулися о 5 ранку, щоб уже до 6 бути на озері. Скажу одразу, що це було максимально правильним рішенням.

Коли ми під'їхали до КПП, там ще не було нікого, але проїзд не був закритий. Ми проїхали до озера і залишили машину на парковці, від якої до озера лише хвилина пішої прогулянки. Тут не було жодної душі. Тільки ми вдвох і густий молочний серпанок, що огорнув озеро. Ми навіть змогли застати тут цікавого сіро-рудого звірка з пухнастим хвостиком, шкода тільки, що ми так і не змогли визначити, що то був за красень.

Навколо озера є стежка, і по ній можна обійти Синевір, щоб оглянути її з усіх боків. Можна також пройти до дерев'яної скульптури «Синь та Вір» та розглянути всі деталі, які ретельно вирізав у пам'ятнику скульптор Іван Бровді. Тут також є оглядовий майданчик, на який ти виходиш одразу з паркування: звідси добре видно невеликий острівець посеред озерця. Є й альтанки з лавками, де можна відпочити після прогулянки.

Ми провели на озері близько двох годин: поодинокі туристи почали підтягуватися десь лише після 7:30. Вже до 8-ї ранку почали з'являтися торговці, чиї «лотки» з сувенірами, на жаль, оточили все озеро. Не хотілося б нам потрапити сюди тоді, коли всі ці лотки розкладені, навколо них мелькають цікаві туристи, а саме озеро заполонене екскурсійними групами.

Після Синевиру ми поснідали і вирушили до Реабілітаційного центру бурого ведмедя, що за пару кілометрів від озера. Це місце не варто сприймати як зоопарк і загалом як розвагу. Тут проходять реабілітацію бурі ведмеді, врятовані з цирків та інших місць, де з тваринами поводилися жорстоко. Наприклад, один із ведмедів потрапив до цього центру за рішенням суду з цирку, де його вчили «танцювати», виганяючи на розпечену до червону платформу. Дивитися на цих ведмедиків і слухати їхнє виття було одночасно страшно і шкода. Тяжке місце. Але варто прийти сюди, подивитися в сумні очі цих тварин і більше ніколи не ходити в цирки з тваринами, зоопарки та дельфінарії.

Час, що залишився, ми присвятили повільному вивченню околиць. Наприклад, ми заїхали до одного з яскравих сіл у цьому регіоні – Колочава. Воно також вважається одним із найдовших сіл Закарпатської області. Місцеві пишаються тим, що Колочаву ще називають «селом 10 музеїв», адже тут розташувалися експозиції різних напрямків культури: музей вузьколінійної залізниці, музей архітектури та побуту, музей «Воїнам-інтернаціоналістам» та ін. Але найбільше в цьому селі нас зацікавила приватна пасіка колочавського бджоляра Олександра Шимоні.

Потрапили ми на цю пасіку зовсім випадково. Ми просто проїжджали крізь село вже у зворотному напрямку до свого місця нічлігу, як раптом уздовж дороги побачили невеликий банер «Домашній мед. Пасіка». Одразу ж згадали, що хотіли привезти додому справжнього карпатського меду, та не якогось незрозумілого з сувенірних крамниць, а з рук самих бджолярів. Сама доля веліла заглянути сюди!

Ми зайшли на територію житлової ділянки. Олександра Шимоню та його дружину Марію ми застали за полуденним розпиттям кави. Подружня пара тільки-но закінчила викачування меду з одного з вуликів. Олександр тут же повів нас знайомити зі своєю пасікою, на якій на хвилиночку вмістилося цілих 79 бджолиних сімей! За словами Олександра, добувати мед у горах не так просто, як може здатися, адже тут у бджіл немає такої різноманітності цвітіння, як, скажімо, у нас, у Харківській області.

На території пасіки Олександр також спорудив невеликі лікувальні будочки, де можна поспати прямо на вулику. Залазиш туди, вкриваєшся ковдрою і поринаєш у солодкий глибокий сон, який супроводжуватиметься п'янким медовим ароматом і дзижчанням бджолиного рою, який, як запевняє Шимоня, дарує розслаблюючий і навіть лікувальний ефект.

Нас провели до кімнати, де сім'я займається безпосередньо викачуванням меду. Полиці заставлені рамами з воском, поруч стоїть корытце з медовими стільниками, а в кутку - великий агрегат, призначений для того, щоб з цих стільників отримувати на виході рідкий ароматний мед. Все так апетитно виглядає і так смачно пахне, що просимо налити нам три літри цього помаранчевого насолоди. На завершення нас також пригостили смачним медовим лікером та запросили обов'язково зазирнути до них ще й звати друзів.

Чим ще можна зайнятися?

Якщо ти, як і ми, відвідаєш озеро Синевир із самого ранку і в тебе також залишиться цілий день у запасі, можете додати до своєї програми також відвідування Синевирського перевалу – це такий оглядовий майданчик, з якого відкривається гарна панорама на гори. Там є невеликий ресторанчик і сувенірна лавка, а неподалік можна зайти в лісок і прогулятися. А можна не їхати нікуди, а залишитися на території Синевирського озера, і з настанням години піку, коли сюди з'їжджаються натовпи туристів, просто вийти від озера не головною дорогою, а через стежку, що веде через ліс. Гуляючи вздовж стежки, можна чудово провести час на природі, не їдучи далеко від Синевиру.

День 9. Карстовий міст

В останній наш день перебування на Закарпатті ми вирішили не засиджуватися в Синевирській Поляні, а виїхати ще кудись для вивчення місцевості. Вибір припав на відвідування не дуже популярної, але дуже цікавої природної пам'ятки – Карстового мосту. Це утворена у вапняковій скелі арка часів юрського періоду, яка розташувалася у густому буковому лісі за селом Мала Уголька. До речі, про ліс – він внесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО.

З місця, в якому ми раніше зупинилися, добиратися сюди не мало не багато – 100 км. Їхати краще через Міжгір'я – дорога тут буде не ідеальна, але куди краще за дорогу, прокладену через Колочаву та Ольшани – ми перевірили. Доїхавши до села Мала Уголька, треба буде доїхати до КПП Карпатського біосферного заповідника, а потім рухатись через міст за вказівниками до букового лісу. Далі чекає дорога через цей ліс, але в гору: підйоми будуть не дуже крутими (перепади висот до 450 метрів), але якщо ви не фанат піших походів по горах, то вам така екскурсія не припаде до смаку. Усього дорога від КПП до Карстового мосту у нас зайняла близько 1 години 45 хвилин.

Діставшись цього природного феномену, ми насамперед зайшли під нього, щоб прикинути, наскільки це диво вище людського зросту. На фото приблизно можна зрозуміти масштаби. Місце виправдало очікування, але, мабуть, понад півгодини тут зайнятися нічим. Ми познайомилися тут із чарівною родиною з Мукачева, отримали від них запрошення відвідати їхнє затишне місто і, сповнені емоцій, стали спускатися назад до машини.

Більше ні на що в нас цього дня енергії не вистачило. Повернувшись надвечір у номер, ми влаштували собі міні-пікнік на терасі з медовим лікером, купленим днем раніше на пасіці.

Чим ще можна зайнятися?

Якщо ти теж вирушиш у напрямку до Карстового мосту і в тебе буде більше сил, ніж виявилося у нас, можеш після нього також заглянути на Молочний камінь – ця карстова печера розташувалася дорогою від Карстового мосту через ліс до села Велика Уголька. Можна також відвідати лікувальні та досить мальовничі соляні озера в селі Солотвино, що за 50 км від Малої Угольки. Якщо їхати в ці краї зовсім не хочеться, цікавим буде також варіант провести день у селі Іза, яке відоме за поширеним тут ремеслом лозоплетіння.

День 10. Дорога із Синевирської Поляни до транзитного ночівлі у місті Клевань. Відвідування Будинку Лісника у Львівській області

Поперед нас чекає далека дорога до Харкова, і ми вирішили цього разу теж розділити її на два дні. Першою нашою транзитною точкою буде місто Клевань Рівненської області. Думаю, ви здогадуєтеся, що нас тут заманило… Звичайно ж, «Тунель Любові»! Але на шляху до нього на нас чекає ще кілька цікавих зупинок.

Із Синевирської Поляни ми висуваємось через Міжгір'я на трасу Київ-Чоп. Наш маршрут був збудований через Львів, і ми вирішили, що втриматися від спокуси відвідати це дивовижне місто хоча б на кілька годин буде просто злочином. І ми не втрималися та відвідали.

Не будемо зайвого ради співати тираду цьому місту, просто знайте, що, якщо раптом ви ще не були у Львові, ви просто повинні сюди потрапити і провести тут кілька днів свого життя. Ми із задоволенням прогулялися історичним центром міста, щільно пообідали у вареничній та випили місцевої кави.

Їдемо далі. Прямуємо до села Збруї Львівської області. Там на нас чекає казковий будиночок на території державного мисливського господарства «Стир». Дорогою навіть проїхали українське Берлін (так-так, однойменне селище!). Ми залишили авто на в'їзді до мисливського господарства, біля воріт, а самі пройшли пішки метрів 50 і нарешті побачили те, за чим їхали сюди. Будиночок із чарівних казок! До нього можна пройти ближче, а також зайти усередину.

На жаль, коли ми сюди прийшли, у будиночку місцеві святкували День Незалежності, і добрих кадрів у нас майже не вийшло. Просто повірте на слово: це місце дуже цікаве. Якщо подивитися на будиночок з боку берега, то здається, ніби він потопає в зелені дерев, що нависають над ним. А як же тут, напевно, красиво у жовтні, коли все довкола жовтіє!

Недовго погулявши територією, ми поїхали далі. Кінцева точка - Тунель Любові в місті Клевань. Ми забронювали ночівлю в однойменному готелі, який розташувався за дві хвилини ходьби від місцевої пам'ятки. Приїхали ми вже темно, але прогулятися до тунелю було цікаво. Навіть у сутінках ми зрозуміли, що місце дійсно коштує відвідування!

День 11. Дорога із Клевані додому. Відвідування Тунелю Любові

У тунель ми вирушили з самого ранку, як тільки встало сонце. Ну любимо ми всюди приходити першими, що тут поробити.

Абсолютна тиша. Навколо – ні душі, окрім нас. А ні, ось нам назустріч вибіг один рудий турист! Пухнастий котик гуляв з нами по Тунелю Любові весь час, що ми там знаходилися.

Перше враження – він справді виглядає як тунель! Сплетені між собою дерева і кущі утворили тут довгу арку, і якщо дивитися крізь неї в далечінь, то справді може здатися, що ти знаходишся у великому зеленому тунелі. До речі, крізь тунель прокладено залізничну колію: кілька разів на добу тут курсує промисловий поїзд.

Друге враження – комарі тут дуже голодні. Запасайтеся надійним захистом від комах, тому що кровопивці тут багато.

Третє враження – туристи залишають на деревах стрічки як символ кохання, а ще… сміття. На жаль, але невеликих сміттєзвалищ на узбіччях залізничних колій ми бачили в тунелі чимало.

Загалом наші очікування від Тунелю Любові виправдалися. Ми раді, що застали це місце без натовпів екскурсій і без продавців магнітиків (які, до речі, тут ще засідали, коли ми приходили прогулятися напередодні ввечері).

З Клевані шлях ми влаштували прямо додому. Звичайно, можна було захопити ще якісь цікаві точки по маршруту, але на нас чекало близько 800 км дороги, і ми вирішили більше ніде не зупинятися. Все одно лише за один раз не побачити.

Щиро сподіваємося, що наш маршрут прийде комусь із мандрівників до душі, і ти візьмеш на замітку якісь з наших точок, а також скористаєшся нашими порадами. Нехай тебе не лякають часом розбиті дороги (без них нікуди): будь ласка, не здавайся. Не здавайся побачити дива нашої країни, адже вони не винні в стані наших доріг, але при цьому дійсно гідні того, щоб ти їх побачив(-ла).

Вдалої подорожі!