Друзі, нагадуємо, що вже є суперзручний додаток для iOS, який вже доступний у App Store
Завантажуйте, спробуйте та залишайте свої відгуки!
*Все, що ви зараз прочитаєте, — думка автора, яка може не збігатися з думкою редакції.
Розлучатися з речами простіше і швидше, ніж ними обростати. З собою ми взяли дві великі коробки і пару маленьких: на третину вони були заповнені книгами, ще на третину — іграшками доньки. Після нетривалих роздумів забрали сноуборди — виявилося, їх дешевше перевезти, ніж купити на місці. В Україні залишилася купа того, без чого я раніше своє існування не уявляла. Ніяких докорів з цього приводу.
Тепер ти скрізь чужий. У новій країні завжди будуть давати про себе знати культурні відмінності і мовний бар'єр (навіть вивчивши мову на пристойному рівні, іноді не розумієш жартів, над якими сміються інші). На Батьківщині з кожним приїздом все менш комфортно: здивовано роздивляєшся коробейников у вагоні метро, поступово відвикаєш роздавати «подяки» в конвертах, поясняешь дитині, чому навколо дитячих майданчиків немає парканів, зате на них є сліди собачої життєдіяльності.
Рідна мова рано чи пізно почнеш перекручувати. Не забудеш, ні, але станеш генерувати прекрасні словосполучення на кшталт: «чи Могла би я вас запитати, якщо у вас буде здача з 500 гривень». Багатьом це здається выпендрежом, але, повірте, вилітає на автоматі. Чоловік періодично мене перебиває і змушує згадувати, як правильно.
Перфекціонізм — ворог емігранта. Перші пару місяців я шарахалася від людей, які намагаються щось у мене запитати на вулиці, боялася відкривати двері і покривалася потом при кожному телефонному дзвінку. Все чому? Тому що відмовлялася говорити з помилками, а без помилок не вміла. Потім почала ходити до репетитора, спробувала підтримати розмову з продавцем у м'ясній крамниці, купила квитки на екскурсію в замок і...ніхто не сміявся, не показував пальцем і не цокав мовою. Навпаки: підтримували, хвалили за спроби і підказували, як правильно. Греблю прорвало. Досі кажу не ідеально, але це вже не грає ніякої ролі.
Свій самовар бажано залишити вдома. Виходить не у всіх: періодично на місцевих ресурсах для переїхавших російськомовних миготять пости на кшталт: «Дівчатка, підкажіть, де купити довідку для саду. Дитина не щеплена» (спойлер — ніде, на щастя). Постійно порівнюючи «тут» і «там у нас», ІМХО, адаптуватися до нової реальності буде непросто. З цієї причини я давно перестала ностальгувати по швидкому дешевого інтернету. Приємно, але безглуздо.
Батьки будуть не те щоб «за» і не «проти» — швидше, в шоці. Їх можна зрозуміти: незважаючи на регулярні рейси і безвіз, частота зустрічей різко скоротиться. У нас є знайомі, які (за їх словами) хотіли б виїхати, але не наважуються, бо бояться залишати мам і тат в Україні. Тут кожен вирішує для себе — ми діяли за принципом: «Рейси є, квитки ось, для всього іншого існує Mastercard». Благо, способів допомогти матеріально зараз маса: від поштового переказу до сучасних сервісів як, наприклад, TransferGo, за допомогою якого гроші можуть опинитися на карті Приватбанку вже через півгодини з мінімальною комісією, або і зовсім безкоштовно через 3 робочих дні.
Центр залишимо туристам. Колись мені здавалося, що немає нічого крутіше життя у центрі. Відпочиваючи в Пітері, запитала у родичів чоловіка, як часто вони бувають в Ермітажі (живуть в двох кроках). «Років 10 тому були», відповіла тітка Олена, «чи 12?». Тоді я дуже здивувалася. Зараз чудово їх розумію — на Старомєстську площу і Карлів міст ми приходимо пару раз в рік, коли приїжджають гості. Ще 363 дні вузькі вулички, що складаються з сувенірних крамниць, кіосків з трдельниками, ресторанів і нескінченного потоку людей, обходимо десятою дорогою.Якщо не робити з дитини кришталеву вазу, він виросте здоровим і щасливим. Педіатри тут не лікують соплі антибіотиками (і взагалі ніяк їх не лікують в більшості випадків), у листопаді на майданчику носяться босоногі трилітки, дитсадівцям влаштовують ночівлі без батьків і возять їх до школи на природі (знову ж таки, без батьків). Якщо дитині забороняють кудись лізти або звідки-то стрибати (а також їсти камені і купатися у калюжі) — в 99% випадків мама або бабуся.
«Б'ють не по паспорту, а по морді». Кажуть, в Чехії «не люблять російськомовних». За два роки ми стали свідками десятків конфліктних ситуацій і можу сказати точно — справа в людині. Якщо ви просто говорите російською на вулиці, навряд чи це стане причиною проблем з місцевими. А от якщо, випивши, починаєте грубіянити офіціантам — цілком. І справа не в тому, що чехи пам'ятають 68 рік, а у відсутності виховання.
Машина — не обов'язковий атрибут. Переїжджаючи, ми планували купити її протягом півроку, і не купили досі. Багато разів сідали, вважали і не знайшли достатньо аргументів «за». Громадський транспорт ходить строго за графіком, дістатися з його допомогою можна практично куди завгодно, квитки недорогі (порівняно з сусідньою Німеччиною, наприклад). А машину купи, паркування оплати, страховку оплати, брр. Ну її.
Любов до внутрішнього туризму — питання інфраструктури. Живучи в Україні, ми постійно рвалися за кордон, а тут підсіли:
Друзі цікавляться, скільки країн Європи ми вже відвідали — тут би Чехію об'їздити для початку. Де мої сім життів?
В країні, де на кожного (КОЖНОГО!) жителя припадає 180 тільки літрів пива в рік, а з парків вечорами солодко пахне самі знаєте чим, можна відчувати себе в безпеці. Тому що:
Поважати не можна змусити, але можна навчити. Дітям ще в садку розповідають, як діяти в нестандартних ситуаціях, за яким номером викликати екстрені служби, пояснюють, чому помилковий виклик — це не жарт, а злочин. Результат: точні дії, ніякої паніки і охающей натовпу роззяв навколо місця події.
Здавати пляшки — не соромно, а вигідно. Перші пару місяців після переїзду ми їх викидали. А як інакше, якщо ти виріс в країні, де збір склотари — доля бомжів і алкоголіків? Потім я побачила в трамваї красеня-чоловіка в дорогому костюмі, який в одній руці тримав сумку з ноутбуком, в іншій — пакет з пивними пляшками. Відпустило — пішла вивчати принцип роботи автомата в найближчому супермаркеті. 3 крони за штуку на дорозі не валяються!
Наявність дитини — не вирок. Все пізнається в порівнянні: добре, коли можеш спокійно сісти у громадський транспорт або поїзд з коляскою і їхати куди хочеш. Ще краще, коли в барах і ресторанах є дитячі куточки, а оточуючих не перекошує при вигляді входять в приміщення батьків з дітьми.
Готуйтеся до емоційних гойдалок. Іноді здаватиметься, що Рай на Землі знайдено. Іноді краще Батьківщини немає нічого, тут ніхто не розуміє, всі спроби адаптуватися безглузді, пора додому. Еміграція — не чарівна таблетка, не пропуск в іншу реальність і не гарантія того, що всі ваші проблеми дивом закінчаться на кордоні. Просто ще один рівень в захоплюючій грі під назвою «Життя».
